Ми знов на деокупованій Херсонщині. Там, де волонтерів чекають люди, де вже рідними стали за цей час…
А я дивлюсь на землю, яка починає квітнути: нарцисами під розвалинами будинку, де рік нема господарів. Вишнею під хатою, де уламками снарядів винесло вікна. Дикою шавлією серед зеленої трави на узбіччі…
Діти показують свій клас, де вони не довчались 2022 року. Бачу залишки НУШ. Ось тут був м’який куточок, ми там гралися. А це бокси, де складали набір для аплікацій, оце нові парти одинарні, зелені… А тут я однокласницю розіграв, каже Кирило, приклеїв стаканчик під олівці до її парти, поки не бачила, насміялися!
Усе це зараз - під уламками цегли й меблів. Стіни в цьому класі немає. Вікон теж. Я стаю ногами на якусь дошку на цеглинах, не утримуюсь і так боляче падаю, що аж іскри з очей!
Знаєте, я тепер фізично ненавиджу рускій мір, будь він проклятий.
А дітей питають: що ви хочете, хлопці, про шо мрієте, може вам щось особливе привезти? В один голос: «щоб закінчилась війна»…
Оксана Поднебесная
Юрій Петрухін в коментарях додає важливе, глибоке, підтримуюче: "Наслідки сумні, але твій допис, Ксеню, пронизаний оптимізмом і весною... Ці дві теми уособлюють діточки... Бо хоча московитство й страшна та смертельна хвороба, ми її все ж починаємо долати... Дії отої двоногої прямоходячої популяції з московських боліт ні осмисленню, ні розумінню не піддаються... Їхнє місце - в потойбіччі... Якщо їх туди допустять..
Матеріал взято зі Сторінка у Фейсбук