‘Моя евакуація нагадувала кадри з бойовика…’
.jpeg)
Я Гірчак Степанія Степанівна. Я приїхала з Миколаївської області, Березнегуватський район, село Біла Криниця. Це — лінія розмежування з херсонськими селами.
— Як війна 2022 року увірвалася у Ваше життя?
— Про війну я дізналася, коли побачила літаки у небі. Я вдова, живу сама. Моя донька в той час була в Миколаєві, вона навчається в медичному коледжі. Подзвонив син, каже: “Мамо, почалася війна”. Я кажу: “У якому сенсі?” А потім вийшла у двір, побачила літаки і зрозуміла, що прийшла біда. Ми залишалися вдома. А куди було тікати в перші дні? Сиділи вдома, спостерігали, як через річку йдуть в херсонські села.
Ми бачили, що туди постійно з’їжджалася військова техніка. Було п’ять танків, а вранці вже двадцять, із кожним днем все більше і більше. Тоді вже люди почали думати, куди та як тікати. Спочатку я не надавала цьому великого значення, думала, у нас глухі села, хто нас чіплятиме? Але виявилося, що ми дуже помилялись.
Вони [росіяни] всі сиділи в наших селах. Ховалися поміж будинків, у лісах, посадках.
Люди, які мали транспорт, почали тікати. А я нічого не мала, бо чоловіка немає. Сиділа місяць у льосі. Зібрала речи, продукти, документи й теплий одяг, бо зима, було ще холодно. Вдень сидимо в льосі, чуємо, херсонські села бомблять. Коли тихо, виходимо. Так я місяць просиділа то у льосі, то у хаті.
— Як Ви евакуювались із вашого населеного пункту?
— Прийшла до мене сусідка й каже: “Степанівна, за дві години буде транспорт, вивозитиму родичів у Миколаїв. Якщо є можливість — тікайте”. За дві години я зібрала все речі, які могла, та втекла з села. Їхали ми посадками, тому що вже почали бомбити. Це було 25-го березня, бомбили Баштанку, бомбили Березнегувате. Здавалося, що я їду у фільму-бойовику. По дорозі техніка згоріла: автобуси, автівки в полях, озима вся в техніці, все розбито, все розорено. Ось так ми тікали під звуки сирен. Літаки літали над нами, але ми доїхали до Миколаєва.
— Як відбувалась окупація вашого села?
— У херсонських селах ми постійно чули постріли. Вночі ми бачили росіян, вони оселилися над річкою, за нашим селом. Це 200 метрів від мого будинку. Стріляли вночі, пускали якісь феєрверки. Ми ще спостерігали — такі красиві зірочки. Вони стріляли в бік Херсонської області, але нас ще не чіпали. Люди почали тікати, тому що знали, що буде далі.
Росіяни приїжджали в наше село через міст: проїхали по селу, подивилися та поїхали. На день вони могли двічі-тричі проїхати машинами вантажними, а потім поверталися назад, до річки. Там їхня база була.
— Чи були Ви свідком руйнувань цивільних об'єктів?
— Я виїхала 25-го березня. Деякі люди ще залишились у селі. Ті, які не хотіли господарство залишати. У мене були кури, я залишила їх сусідові. Сусіди казали: “Стефа, ти тікай, доки є чим. А ми маємо автівки, то ми виїдемо пізніше”. Вони мені дзвонили пізніше, казали, що вже починають бомбити. У нас табір був, база відпочинку дуже гарна, Башкірова. Спочатку вони почали бомбити ліс. Ця база була над самою річкою, відразу за нею — херсонські села.
Сусіди казали, коли телефонували, що горить ліс та верхня вулиця. А потім у село приїхали наші військові та сказали людям виселятися повністю з села, бо тут буде бій. Люди тікали хто куди. Там розбомбили все, зруйнували повністю все, що можна було. Немає жодного цілого будинку в селі.
— Чи постраждала ваша оселя в ході бойових дій?
— Мені показували фотографію: все зруйновано, все розбито. Немає ані вікон, ані дверей, ані даху, впала стіна. Все розбито, все розтрощено у хаті. Зараз з військових там нікого немає, люди потрошку повертаються, з-під завалів витягують хто що може. Села немає, нічого немає. Немає жодної вцілілої хати. По фотографіях видно, що все зруйновано. Є згорілі хати. Моя хата не згоріла, вона стоїть, але вона вся зруйнована, там жити неможливо, там жах.
— Чи відомо Вам про жертви серед цивільного населення?
— Шість осіб залишилось у селі, вони загинули. Не хотіли виїжджати й не було куди. Одні підірвалися на міні. Понад річкою кладовище й табір були повністю заміновані. Деяких вбило у селі. Так і поховані на подвір’ї. Могилки наші солдати викопали та поховали. Одна на міні підірвалася на городі, коли йшла теля напувати.
— Чи були в селі проблеми з продуктами харчування?
— Було трошки важко. У нас там в однієї жіночки в селі була пекарня, то люди збирали муку, зносили туди, пекли хліб і видавали людям на сім’ю по буханці. Ще можна було поїхати в районний центр, Березнегувату, але було страшно, бо обстріли йшли та його також обстрілювали. Було важко з продуктами, але ми ще мали запаси у льохах. Люди з осені запаслися, ми їли те, що мали. Виживали хто як міг, ділилися. Наприклад, у мене є багато хліба, а в тебе щось інше, то ми мінялися.
А ще голова колгоспу міняв муку на пляшки та банки 3-х літрові. Я сама наміняла 20 кг муки на 20-ть пляшок. Він мав свиноферму, різав свиней та роздавав по кілограму м’яса на сім’ю, а потім всі втекли, а свиноферму теж розбили. Свині повтікали, лісом бігали понад річкою.
— Чи був у вас доступ до медичних послуг під час окупації?
— Медичної допомоги не було ніякої. Лікувалися запасами, які були. Знову ж таки, обмінювалися: наприклад, у мене піднявся тиск, а в тебе температура, обмінювалися ліками й так одне одного лікували. Бо постачання не було ніякого.
— Чи плануєте після закінчення війни повернутися додому?
— Ми вимагаємо, щоб нам або відбудували, або надали компенсацію за зруйновані будинки. Хто мені допоможе? Я вдова. Ну, привезуть мені ті дошки, що мені з ними робити? Хто мені допоможе? Як я буду платити та за що я буду наймати людей, щоб мені ремонт зробили? Я планую залишитися тут у Дрогобичі. Нікуди їхати мені.
Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
Тарас Війчук, Олександр Війчук
Матеріал взято з сайту Права людини в Україні (ХПГ)