В Одесі керівники українських театрів за круглим столом обговорили проблеми діяльності в умовах війни
З ініціативи профільного міністерства в Україні було започатковано проєкт Ukraine War Art Collection, мета якого — фіксація, архівування та подальше дослідження митецьких творів, створених під час повномасштабного вторгнення росії. З очевидною важливістю такого починання варто зауважити, що об’єктивно проаналізувати підсумки діяльності цієї платформи зможемо лише по завершенні війни. Натомість обговорювати проблеми сектору, шукати ефективні, а головне — оперативні, не переобтяжені надмірним бюрократизмом шляхи їх розв’язання, обмінюватися практичним досвідом і підтримувати одне одного — потреба мистецького середовища, реалізація якого здатна істотно вплинути і на фінальні показники Ukraine War Art Collection.
Нині — тільки пліч-о-пліч
На круглий стіл «Театральна діяльність в умовах повномасштабної війни: виклики, досягнення, перспективи» в Одесу з’їхалися керівники українських театрів, які перебувають у різних насамперед з огляду на відстань до лінії фронту умовах. Але мають величезний список спільних проблем, які мотивують до гуртування та взаєморозуміння. За словами модераторки зустрічі очільниці Одеського академічного музично-драматичного театру імені В. Василька Юлії Пивоварової, цей рік помітно активував практику співпраці між театрами. Головний режисер одеського театру Максим Голенко поставив у Рівному виставу за п’єсою Наталки Ворожбит «Зерносховище», до якої долучилися одеські актори Дмитро Усов, Інна Бульботко, Марк Дробот, а постановка Максима «Саша, винеси сміття» з репертуару його рідного театру побувала в цьому місті на гастролях.
«Протягом шести місяців у нас працював величезний гуманітарний штаб, — розповідає керівник Рівненського академічного музично-драматичного театру Володимир Петрів. — За цей рік узяли у штат 12 внутрішньо переміщених осіб з Харкова, інших міст. Багато наших працівників мобілізовано, дехто вже повертається — поранені, контужені. Намагаємося підтримувати і своїх, і колег з інших міст. Зіграли благодійну виставу — гроші перерахували театру Миколаєва, за які там, умовно кажучи, можна буде засклити хоч би кілька вибитих вікон.
Тепер підраховуємо можливості, як один з наших генераторів, який нам привезли з Німеччини, можна передати до херсонського театру імені Миколи Куліша.
Не люблю слово «проблема», для мене це насамперед виклик, ситуація, що потребує розв’язання. Однак добре розумію, що нині випустити прем’єру —подвиг».
До слова, українські театри таких прем’єр-подвигів за цей рік випустили-здійснили в середньому по чотири-п’ять. У списку тих, хто найактивніше забезпечував ці досить пристойні як для воєнного часу показники, зі зрозумілих причин годі шукати херсонський театр. Але вся театральна спільнота, затамувавши подих, стежила і досі стежить за подіями в цьому місті, схиляючись у величезній пошані зокрема й перед кулішівцями.
Новітня історія цього театру наповнилася і ще наповниться особливо щемним та героїчним фактажем: окупація, драматичні спроби працівників виїхати на підконтрольні території, орки, що поводилися в театрі мов господарі, ті, хто тримався до останнього, і зрадники, які, як з’ясувалося, попри всі свої державні звання чекали «рускава міра».
«Лишатися (не) можна» — ця торішня прем’єра херсонців вистрелила, напевне, найефектніше. І знову доречно згадати про співпрацю та підтримку: прем’єрні покази документального спектаклю пройшли у столичних театрах, згодом його показали в інших містах країни й нарешті зіграли у визволеному Херсоні.
«Тепер в нас активні лише три вистави, бо актори розсипані у всій Європі, — визнає керівник театру Олександр Книга. — Але нас підтримує і надихає те, що театр Херсону потрібен. По визволенні міста, коли ми нарешті помили наше приміщення після окупантів, вирішили спробувати зіграти хоч кілька традиційних новорічних вистав. І люди пішли, повели дітей — сукупно наші спектаклі переглянуло майже 2 тисячі маленьких херсонців».
До честі Олександра Книги, торік навіть за сотні кілометрів від рідного театру йому таки вдалося зорганізувати і провести традиційний фестиваль «Мельпомена Таврії». Онлайн-формат жодним чином не применшив важливості цього заходу, до якого долучилися десятки театрів в Україні й за кордоном. Цьогорічну «Мельпомену» він анонсує так: буде обов’язково, щодо дат — усе залежить від ЗСУ.
Гастролі як добрий знак
«Торік наш театр відзначав 100-річний ювілей, — розповідає керівник Миколаївського академічного художнього драматичного театру Артем Свистун. — Це принципова дата, ми ведемо свою історію з 1922 року, коли в Луганську було створено пересувну театральну трупу «Шахтарка Донбасу», яка згодом стала постійною в Миколаєві. Із цієї нагоди ми змогли зорганізувати творчі виїзди в Одесу та Кропивницький, де зіграли свої вистави. Тепер запросили театри, які нас приймали, показати свої вистави з нагоди Міжнародного дня театру вже в нас.
Маємо два майданчики: «Сцена в укритті» в безпечному місці, колишньому акторському спортивному залі, і «Сцена на сцені» — формат, який нині активно опановують театри. У Миколаєві нині дуже багато переселенців з Херсона, Запоріжжя, інших південних прифронтових міст, багато хто повертається додому в Миколаїв. І всі вони отримають змогу переглянути театральні новинки.
На жаль, повноцінно поповнювати репертуар не маємо змоги — половина трупи зі зрозумілих причин перебуває поза межами Миколаєва, тому запрошуємо Одесу, Кропивницький, удруге до нас приїде херсонський театр. Миколаївці у цьому мають потребу, адже коли бачать таке повноцінне театральне життя, посилюється віра у нашу неодмінну перемогу. Це арттерапія, психологічного розвантаження нині потребує дуже багато людей».
Наближення роковин повномасштабного вторгнення природно посилило рівень тривожності кожного українця. Але доки більшість стежила за інформацією про кількість можливих ракетних пусків, Дніпровський академічний театр драми і комедії збирався на гастролі до Києва.
Дата — 24 лютого.
Вистава режисера Антона Меженіна «Всупереч» за п’єсами сучасних українських драматургів зібрала у столичному театрі імені Лесі Українки людей, для яких ці погрози не трансформувалися у привід до того, щоб відкладати життя на потім. Найпереконливішою подякою за таку позицію стала ідея, яку режисер розвинув у спектаклі: всупереч геноцидам і насильству наші яблуні квітуватимуть і даватимуть плоди, а сильні й красиві люди, за якими правда і віра, невтомно триматимуть цей світ на своїх плечах.
До слова, протягом цього періоду Дніпровський академічний театр драми і комедії не лише прихистив, а й допомагав підтримувати творчий тонус багатостраждальному театру з Луганська, який 2014 року переїхав у Сєверодонецьк, а рік тому мусив залишити і це місто, облаштувавшись у Сумах.
«Луганці в нас перебували протягом чотирьох місяців, — розповідає керівник дніпровського театру Сергій Мазаний. — І виставу «Хто я?» в межах фестивалю «Мельпомена Таврії» зіграли саме на цій сцені».
Третій дзвоник
Найближчим часом кількість питань, які слід опрацювати в театральному середовищі, тільки збільшуватиметься, а одвічне містке визначення існування театру — всупереч — у нинішніх реаліях посилюватиметься в рази.
Закон про мобілізацію дозволяє залишати на робочих місцях половину колективу, але як бути, коли освітлювач або звукорежисер у штатному розписі — одна позиція і саме ці люди отримують повістку?
Наскільки потрібна нині ревізія репертуару з точки зору сприйняття вистави глядачем, який уже протягом року живе в суцільному стресі: чи доречні криваві сцени, гучні звуки, навіть якщо вони художньо виправдані?
Коли нарешті запрацює механізм позбавлення звань людей, які знеславили не лише ці звання та відзнаки, а й саму місію українського актора (досі народним артистом України номінально залишається михайло голубович, колабораціоніст, який зостався працювати керівником театру в окупованому Луганську).
Але всі ці «всупереч» не поставлять під загрозу впевнений поступ нашого сценічного мистецтва. Якщо хтось цю тезу вважає швидше теоремою, ніж аксіомою, то варто просто поглянути на афіші українських театрів, які невпинно поповнюються новими виставами.
Учасники круглого столу змогли переглянути березневу прем’єру Одеського академічного музично-драматичного театру імені В. Василька «Карпатський вестерн» у постановці Максима Голенка. Для неї попри обмежене фінансування театр виготовив видовищні зі складним функціоналом декорації, стилізовані костюми, доповнені статусними для початку минулого століття аксесуарами, і залучив до роботи більшість колективу. Мультижанрова на перетині мюзиклу, драми і трилера історія авторства групи «Піратська бухта» сягає далеких часів, коли українські Карпати були значно щільніше, ніж нині, вкриті величними лісами, а люди так само шукали себе і мріяли про щасливе життя на рідній землі, навіть якщо для цього потрібно було поїхати на заробітки аж у Пенсільванію. Одну з головних ролей зіграла столична акторка Римма Зюбіна, яка нещодавно долучилася до команди одеситів.
Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА
Матеріал взято з сайту Урядовий кур'єр