Зрозуміло, що мужність вчителя не входила до переліку очікувань. У мирний час кому до неї в школі є діло?
Війна ж усе змінює, змушує поглянути по-іншому на людину, яка входить до класу, переоцінити цінності. Особливе значення має досвід того, хто попри труднощі окупації зміг зберегти любов до рідної землі. Потім – після перемоги – такий вчитель повернеться у рідне село і віддасть цю любов дітям.
До патріотичних заходів педагог-організатор, вчителька образотворчого мистецтва Громівського ліцею Інна Огарко завжди готувалася особливо ретельно, перетворюючи їх на яскраві свята. І не тільки тому, що хотіла порадувати своїх вихованців та односельців гарними видовищами, а й тому, що вона – справжня патріотка, всім серцем любить Україну.
Тож війна, окупація, як і для більшості співвітчизників, стали для неї та її родини страшною трагедією. Допоки люди ще вірили, що російську навалу можна зупинити без зброї, гуртом демонструючи любов до Батьківщини, пані Інна разом із земляками йшла в перших рядах мирних мітингів, тримаючи в руках рідний жовто-блакитний прапор, і натхненно співала гімн. Але невдовзі стало зрозуміло, які жорстокі загарбники прийшли на нашу землю і що вони готові стріляти у всіх, хто не підкоряється.
У Новотроїцькій громаді Херсонської області, до якої належить і село Громівка, окупанти почали хазяйнувати з травня. Над державними установами вивісили російські триколори, на ключові посади призначили колаборантів. Улітку постало питання роботи місцевих шкіл по-новому, тобто, за російською програмою. Інна Василівна зібрала батьківські збори (вона – класний керівник у восьмикласників) і заявила: «Ви всі знаєте мою патріотичну позицію: була, є і буду українкою. Я дуже люблю дітей, свою роботу, але ніколи не стану на бік окупантів і не вчитиму учнів чужою мовою, не говоритиму їм неправду на догоду ворогам. Тому вибачте, але 1 вересня на роботу не вийду».
Власне, таку ж позицію зайняв практично весь педагогічний колектив Громівського навчального закладу, за винятком двох-трьох осіб. І батьки начебто прийняли її, але з наближенням навчального року в селі почали вирувати пристрасті. Ті, кому все одно, якою мовою говорити і під яким прапором жити (а таких, на жаль, у громаді чимало), почали «мутити воду»: мовляв, через учителів-націоналістів наші діти залишаться неуками, тож нічого педагогам відсиджуватися по домівках! Більше того, незгодні з патріотичною позицією працівників Громівського ліцею батьки поїхали до Генічеської та Новотроїцької окупаційних комендатур з вимогою: приберіть нацистів зі школи, змусьте наших вчителів працювати!
«Почався справжній терор, – розповідає Інна Огарко. – Я назвала його «учительською голгофою». Неможливо було пройти вулицею, нас звинувачували у зраді професії, обов’язку і дітей, у небажанні навчати їх! Було образливо до сліз: це ми – зрадники?!» Аби пояснити абсурд цих звинувачень, Інна Василівна наводить запропоновані колаборантським відділом освіти теми виховних годин для учнів 1 вересня: «Учасник спецоперації – мій герой», «ЛНР/ДНР», Херсонщина – це росія», «ЗСУ – вбивці»… Як кажуть, без слів.
Дивну поведінку батьків зрозуміти дійсно важко. Вчителька припускає, що її, можливо, спричинила обіцяна винагорода російської влади: по 10 тисяч рублів за кожну дитину, котра піде до «оновленої» школи. Інна Огарко говорить: «У розпачі хотілося кричати: а чи не задешево ви продаєте душі власних дітей убивцям?!» На бік свого колективу, 22 педагогів, став і директор Громівського ліцею. Своїм наказом він відрядив їх на простій зі збереженням мінімальної зарплати. Вчителі порозбирали по домівках патріотичні книжки й підручники, аби їх не знищили.
Реакція окупаційної влади не забарилася: у директора та декількох вчительських родин пройшли обшуки з погрозами, у них забрали телефони, документи. Пані Інну доброзичливці попередили: ви – наступні. Тому вони з чоловіком Володимиром, успішним фермером, не стали чекати людей із автоматами в себе на подвір’ї, вирішили терміново виїжджати з села. І молодший брат Інни Василівни, котрий з перших днів війни добровольцем пішов до військкомату і зараз воює на передовій, у телефонній розмові також порадив не затягувати з від’їздом.
«З катівень рашистів на свободу вибратися непросто», – сказав він. Наступного ранку подружжя вирушило в дорогу. «Особливо важко було прощатися з татом. Моя мама померла давно, тож батько для нас із братом – найрідніша людина. Я обняла його міцно-міцно, плакала і просила пробачення, що їду від нього», – крізь сльози пригадує ту важку розлуку жінка. Усю дорогу вони з чоловіком молилися. Пані Інна вірить, що саме ці молитви допомогли їм досить швидко та майже безпроблемно проїхати через численні блокпости й сумнозвісну Василівку (своєрідний концентраційний пункт, де хазяйнують російські військові) – до Запоріжжя.
А ось донька і зять Огарків, які ще раніше виїжджали з села на підконтрольну територію, простояли у Василівці чотири доби!.. До того ж наступного дня окупанти оголосили незаконні референдуми і вже нікого на Запоріжжя не пропускали. Остаточно подружня пара зупинилася в Одесі, де вже влаштувалися їхні діти. Інна та Володимир найняли житло, в якому для повсякдення не вистачало посуду, ковдр, різних потрібних у господарстві дрібничок. «Я пішла на ринок і купила каструлі, про тарілки забула. Знову пішла за покупками. Стою і плачу, бо в мене удома того посуду – дуже гарного – повні шафи! Продавчиня зрозуміла, що я – біженка, і дала мені тарілки безкоштовно, навідріз відмовилася брати гроші! – розповідає громівчанка. – Ми тяжко працювали з чоловіком, аби забезпечити родину, доньку. Коли люди влітку в морі купалися, ми на полі спини гнули. Зате гроші мали, житло облаштували, всього накупили. А наразі змушені були все кинути. Повернуся додому, залишу тільки необхідне, а інше роздам нужденним, багатодітним, нехай користуються. Насправді переконалася: людині зовсім небагато потрібно».
Соромно було Огаркам і в черзі за гуманітарною допомогою стояти, знаючи, що вдома заготовлено вдосталь м’яса, консервації, овочів та інших продуктів. Але ж в Одесі вони потрапили в умови виживання… Інна Василівна одразу почала шукати роботу. І вакансія в одній зі шкіл для неї знайшлася, втім, з’ясувалося, що її не можуть взяти у штат, бо вона не звільнена з попереднього місця роботи.
А невдовзі жінка побачила у Телеграм-каналі, що у благодійний фонд «Ліга справедливості та закону» потрібні волонтери, тож пішла туди, де її руки неабияк знадобилися! Ця організація функціонує з травня, суттєво допомагає внутрішньо переміщеним особам, самотнім літнім людям, Збройним Силам України. Підрозділ, в якому працює пані Інна, забезпечує готовими стравами наших військових «на нулі». По суботах для них обов’язково ліплять пельмені, вареники. Жіночки-кухарі, до яких тепер належить і пані педагог, їжу готують з продуктів, які також постачають переважно волонтери. Крім того, їх страви відвозять пораненим у місцевий шпиталь, раз чи двічі на тиждень ними пригощають нужденних, одночасно годуючи просто неба до 150 осіб.
Інна Огарко розповідає, що до добрих справ долучаються багато волонтерів: одні куховарять, інші роблять свічки, хтось вдома тушонку готує, місцевий монастир хліб пече… Все це – на добровільних та безоплатних засадах. «Ми періодично отримуємо продуктові пайки, нам цього достатньо, – запевняє жінка. – Коли зайнятий потрібною справою, коли бачиш вдячні очі людей – це найважливіше і вартує значно більше, ніж матеріальні винагороди!»
Хоча нагороди теж уже були: на День місцевого самоврядування Одеська обласна рада вручила подарунки колективу співробітників благодійного фонду «Ліга справедливості та закону» за підтримку ЗСУ, переселенців та пенсіонерів. Іще пані Інна радіє, що її запросили на захід для дітей, де вона проводитиме для них майстер-клас. Інна Василівна сумує за школою, учнями.
Її чоловік Володимир Огарко пішов працювати вантажником. Так, важко, але ж – з роботою! Подружжя бідкається тільки, що залишили батькові, котрий уже в літах, сто гектарів нескошеного соняшнику, який він змушений був сам збирати, а інше поле – засівати озимими. Не гуляти ж землі! Та й хліб людям потрібний завжди, особливо у часи воєнного лихоліття, коли виникають перебої з постачанням продуктів першої необхідності.
Ще восени Огарки з’їздили у Харків до Інниного брата, він шість днів був у відпустці, а потім знову – на фронт. «Я ні на хвилинку від нього не відходила, руки йому цілувала, – говорить жінка. – І просила передати дяку всім його побратимам, котрі захищають нашу землю від скаженої російської орди, виборюють таку бажану перемогу!» Брат із сестрою постійно на зв’язку, бо на війні небезпека чатує повсюдно.
Пані Інна підтримує зв’язок з учнями – і теперішніми, й колишніми, серед яких також уже є фронтовики. До речі, навчальний заклад у Громівці так і не запрацював: лише кілька педагогів погодилися на співпрацю з окупантами. Тож батьки, кому все одно, якою мовою навчаються їхні діти, відрядили учнів до школи, що в сусідньому селі. А в Громівському ліцеї, розповіли очевидці, тимчасово зупинялися російські військові: позривали замкнені двері у класні кімнати; потрощили вартісне обладнання в кабінетах хімії, фізики; засмітили і приміщення, й територію, скрізь напаскудили.
«Після «учительської голгофи» я думала, що піду з професії, – ділиться Інна Огарко. – Втім, зараз, поміркувавши, вирішила: повернуся і в село, і в Ліцей. Ще завзятіше вчитиму дітей усім серцем любити свою Батьківщину, мову, цінувати свободу та власну гідність! А поки що робитиму все від мене залежне, аби наблизити перемогу».
Олена Олійник
Оригінал статті - на сайті Українського кризового медіа-центру: https://uacrisis.org/uk/uchytelska-golgofa