Галина Бахматова, арт-рецепція
Моновистава Артура Сумарокова «Деколонізуй сам себе» з усією повнотою щирості розповіла історію – приватну та глобальну. Відповіді на питання: «Як він вибрався з окупації?» та «Як з’явилась ця постмодерна інтерактивна провокаційна сповідальна моновистава в жанрі постдрами?» – виявились тісно пов’язаними. Ба більше - відповідь лише одна: НЕСТЕРПНО! Просто стало зовсім нестерпно жити і не творити.
«Мій перформанс – це публічна, непроста та неприємна рефлексія на приватне та загальне, особисте та політичне. І я хочу, щоб мій голос був почутий». – Артур Сумароков.
Спочатку була написана п’єса «Деколонізуй сам себе»: цей процес для автора був так само важливий, як і очікування нашої Перемоги, а значить і надія на визволення Херсона. Але ще до написання п’єси про деколонізацію себе автор саме це і зробив: до війни він говорив лише російською, після – лише українською, бо відчув «язык» як використану ворогом зброю, а мову – як зброю українського спротиву, захисту, оборони. Мова так само тримає наше небо, як і солдати ЗСУ. Почуття провини та каяття у автора цілком зрозуміле: він говорив російською, тому ворог як зброю використав і його. «Багато з нас лише зараз зрозуміли: якщо ти говориш російською, настане судний час, до тебе в двері постукають озброєні орки, щоб тебе начебто визволяти, як би ти не чинив тому спротив», - так розмірковував артист. «Кривава русня прийшла нас вбивати», – додаю я.
Привселюдна деколонізація себе на міжнародному фестивалі
Підготовка до прем’єри в рамках фестивалю Festivalul de Teatru Piatra Neamț 2022 - 146 KM в Румунії цього вересня почалася за день у дворі театру: робочі викопали яму-могилу, актор-режиссер-драматург (і це все він, єдиний та неповторний) підготував реквізит: совєтський червоний прапор для того, щоб його в тій могилі публічно, за допомогою глядачів, спалити, і себе разом з ним. Але все не так сталося, як бажалося. У день вистави пішов дощ, а дощ змиває всі сліди. Сцену довелось перенести у приміщення театру, швидко змінивши сценографію та реквізит: замість ями – труна на сцені, прапор із великим серпом-молотом залишився на плечах актора, а замість його спалювання постали на авансцені російські книжки великої літератури XIX та XX століть для розривання та посипання голови актора, наче попелом, шматочками тих книжок... Яких саме? Там був Лєрмонтов, Достоєвський, Пришвін, Совєтская енциклопедія та Руминско-рускій словарь.
Яма-труна – це початок та кінець вистави, і в ній актор безстрашно лежав. Символ братської могили всіх радянських людей, накритих саваном червоного прапора з ріжучим серпом та забиваючим молотом на кривавому фоні. Під час окупації в Херсоні загарбники звідусіль познімали українські прапори та встановили свої червоні ганчірки, які пізніше змінили на триколори. В тій братській могилі – Розстріляне відродження та Сєрєбряний вєк посипані одним попелом.
Але до кінця вистави ще далеко, почнемо спочатку.
«Хто з вас знає, як це воно – бути в окупації?» – пролунало зі сцени перше запитання з першої ж хвилини перформанса.
У відповідь - очікувана тиша. Потім несміливо піднялась одна рука, і глядач згадав, що його дідусь був в окупації в Румунії і схарактеризував її напрочуд образно: «Це начебто ти живешь у клітці і харчуєшся лише однією кропивою».
Далі актор розпочав власне свій 45-ти хвилинний монолог, а саме: трансформацію поставленого питання в авторський наратив стверджувальних, а потім і окличних речень. Він застав війну в Херсоні, де провів 45 дній в окупації. Що відчував? Ніхто нічого не може гарантувати, а тим паче безпеки. Черги як при СРСР. Червоні прапори радянські майоріють повсюди. Пам’ятники Леніну намагаються встановити заново. Знищують пам’ятники українських героїв. Біля під’їздів цілодобово стоять чорні воронки та чекають когось. Страх. Ніхто не може бути впевненим, що саме він не стане новою мішенню для втягнення «на підвал» (новий фразеологізм) як з боку окупантів, так і місцевих колаборантів.
Жити в окупації – це значить не знати, чи доживеш ти до завтра. Це значить усвідомити, що на війні ти ніхто. Це значить боятися, що будь-коли ти можеш щезнути назавжди. Це значить відчувати повну втрату контроля над реальністю. Це значить десь загубити найбільшу цінність – свободу. Окупація для автора виявилась 45-денним кошмаром.
Let my people go
Непросте рішення евакуюватись, хоч із ризиком для життя, але все ж... Він виїхав з третьої спроби, приєднавшись до великої евакуаційної колони, яку люди створювали самотужки, допомагаючи один одному. Йому пощастило. Він пригадує, що в той день було похмуре небо, туманний обрій, але як тільки колона перетнула лінії розмежування рашистів та вільної України – до нього посміхнулось сонце з небес. Він взяв із собою напам’ять про рідний дім вирвану тріску зі своїх дверей, і теперь його будинок, хоч і в такій жалюгідній формі, завжди з ним.
Наразі в нього вже два тижні немає зв’язку з рідними, які залишилися там. Кожен ранок він перевіряє стрічку новин та дзвонить рідним і друзям в окупації. Кожного дня дізнається про викрадення та тортури над херсонськими активістами.
Його звати Артур Сумароков. Так, для нього особисте – то політичне, українське – то глобальне, але наразі Україна дивиться на світ одночасно і спільно, і по-різному: криваві очі стертого із землі Маріуполя, закриті очі розстріляних в потилицю та згвалтованих північних областей, суровий погляд могутнього Києва в облозі, мужній погляд розбомбленого Харкова, прихистковий погляд Західної України. І катастрофічний погляд стійкого Херсона із-за ґрат окупації, в якому фіксуються щоденні жахи, надія на зелені коридори, яких так і не було, жодного...
«Я хочу, щоб український голос із Херсона був почутим, тому зараз важливий КОЖЕН український голос, заради перемоги в тій самій антиколоніальній війні», - це сказав він, Артур Сумароков.
І пролунало друге запитання в залу: «Як ви розумієте декомунізацію і як би ви її для себе реалізували?»
На цей раз глядач був значно активнішим, і скрізь лунали передбачувані відповіді: треба відмовитись від колоніального мислення та звільнитись від стереотипів, вийти з порочного кола обмеженості культурного мислення.
І третє звернення до зали: «Я без вас не справлюсь»
Актор начебто зовсім невинно-наївно звертається до глядачів за допомогою: типу того, що «самі ми нє местниє, памагіте чем можете...» Власне Артур попросив покласти його в труну, накрити червоним прапором як саваном та присипати, наче попілом, розірваними книжками, які, до речі, були виставлені на сцені у формі букви Z. З п’ятдесяти глядачів погодились на це лише троє, що вони і зробили: розірвали книжки та посипали їхніми шматками автора, який сам вправно улігся в труну. Під час цієї спільно створеної фінальної сцени вистави лунала така собі мила пісенька «Черешня украинская»: «Ой, струится дорога В гайдамацкой крови. Наши хаты не трогай, Наших вишен не рви!.. Клич в Богунии слышен, Мчится к Киеву Щорс, И черешен, и вишен Рвёт он полную горсть!... Разгромила банды белые Наша сила исполинская. Ой, ты, вишня скороспелая, Эх, черешня украинская!»
Після бурних оплесків, пролежавши у труні декілька хвилин, автор встав і розпочав повномасштабний діалог з залом. Обговорення вистави.
Вистава лише для мене
Я, власне, не була в Румунії на цій виставі, але я її побачила. Автор-актор в силу нашої творчої ніжної дружби зіграв її для мене, з Румунії, де він наразі перебуває на театральному фестивалі, для мене в Італії, де я зараз перебуваю. Це була дійсно МОНОвистава для МОНОглядача - одного актора для одного глядача. Артур – для Галини. З Румунії - в Італію. Він зіграв її для мене по телефону. І хіба це не чудо, яке він створив своїми руками? І я також взяла особисту участь у інтерактивній фінальні сцені так само дієво, як і ті три дівчини, які погодились розірвати книжки. Але я не погодилась. Я створила інший фінал.
Якби вистава відбулась у першому варіанті, на вулиці і з сірниками, я б перша спалила червоний кровавий прапор людожерної імперії світового зла та розвіяла попіл по вітру. У другому варіанті з книжками – я дійсно зубами розірвала цю букву Z. Тому що мої найрідніші чоловіки – в окупації та на фронті, тримають українське небо над нами. Поки ми граємо у фестивалях. Так, я розтрощила літеру Z, у формі якої стояли ці книжки, але я НЕ розірвала самі книжки. Я їх перебудувала: виставила їх, як на полиці в бібліотеці, за авторським алфавітом.
Інший фінал. Чому ж так? На це, звичайно, можна і відповісти.
Все моє прожите життя, надбана душа та напрацьований розум не можуть дозволити мені розірвати книжки.
По-перше, великий культуролог Тойнбі (а з ним разом і вся світова література) прояснили для мене ще під час мого викладання культурології в універі, що концепція «Виклик – Відповідь» - це не просто слова! Вся людська цивілізація була відповіддю Розуму, Совісті та Духу на виклики соціально-природнього середовища. Саме ця відповідь нас і перевела «на четверть круга против зверя». Контраверсійно цю ідею продовжує відомий парадокс Едгара Морена: "Людина за своєю природою істота культурна, тому що за своєю культурою вона істота природна"
По-друге: «Вавилонська бібліотека» Хорхе Луіса Борхеса виявила, що книга — це не просто джерело знань, а власне одвічна бібліотека Всесвіту, безмежна і періодична, як творіння Бога.
По-третє: Культур філософія Умберто Еко закохала мене в символ та метафору (цеглини літератури) як засіб розширення змісту слів та поглиблення їхнього сенсу, як текстуальну модальність, як можливість безкінечної глибини інтерпретацій текстів, відкритих семіотичним переміщенням в пошуках вічних цінностей. Концепт культурного кода від Умберто Еко власне доводить непередбачуваність культурного повідомлення, «Нам не дано предугадать, Как наше слово отзовется» (за 100 років до того зрозумів поет). Феномен Інтер текстуальності надає солодку свободу словесної гри завдяки відкритості культурних повідомлень.
По-четверте: «Після Освенцима не можна більше складати вірші», - сказав філософ Теодор Адорно. «Але ж тоді Освенцим залишиться, а поезії більше не буде» - відповів йому через півстоліття письменник Дмитро Биков.
І нарешті, контрольний в голову: яскраво талановита та блискуче обдарована херсонська поетеса Вікторія Концева (вона ж - скромна шкільна вчителька української та світової літератури) прочитала свого геніального вірша на літературному вечері у кафе Freedom, в Херсоні, до війни, який закінчується так: «І поки я складаю ці 32 букви в слова – Я жива!» Мій перифраз: «І поки ви – письменники всіх часів та народів – складаєте ці 32, або 26 або скільки б їх не було у вашій мові, букви в слова, а я їх читаю – Я ЖИВА!!!»
Р.S.
Автор деколонізації-self, Артур Сумароков констатує такі очевидні речі в своїх тезах до пост драми з інтерактивом, що їх просто неможливо оминути і ними ж не закінчити цю мою таку власну арт-рецепцію:
- Початковою точкою відліку для декомунізації в Україні можна вважати проголошення Акту про незалежність моєї країни у 1991 році. Після цієї ключової для країни події, яка нарешті відривалася від гниючого трупа СРСР, Україна пройшла через низку жорстоких історичних переломів, які вплинули на новітню самоідентифікацію України та кожного її свідомого громадянина. Але справжня декомунізація настала лише після другого переможного Майдану. Декомунізація - це лише мала частина деколонізації.
- Я - людина, яка народилася в Москві і п'ять років свого життя прожила там, поки мого батька не вбили кілери. Ні вбивць, ні замовників не було знайдено.
- Я - людина, чий рід так чи інакше пов'язаний із жахом "російського світу" в глобальному історичному контексті, оскільки частина моєї рідні безвісти зникла в ГУЛАГу. Ніхто не був покараний за це. Я не знаю навіть імена моїх рідних. Але я хочу знати імена тих, хто їх репресував.
- Я – людина, для якої процес внутрішньої деколонізації має таке ж важливе значення, як і очікування Перемоги України у війні та деокупація мого рідного міста Херсона, звідки я втік, втративши будинок і в чомусь сенс свого життя.
Більше фото з вистави тут