Багато років збираю різні колекції. Вони метафізичні, непредметні – фільми, книги, музеї, міста. З 24 лютого почала збирати ракети. Збираю і вірю, що прийде день, коли я повернусь додому в Херсон, відкрию двері своїм ключем, обніму чоловіка, пограюсь із чорним та лютим котом Хантером, а потім ми зберемось на нашій Площі Свободи, яка вже зараз у шрамах від тих клятих ракет, сядемо на асфальт, бо так домовились, і вип’ємо кави.
Ракета № 1. Херсон. Березень За тиждень боїв херсонці вже почали розбиралися у кількості та якості арт-обстрілів. Знали про «приліт-відліт», що і куди прилетіло. І все рахували, сповіщаючи про це у терміново створених місцевих телеграм-каналах. Першу свою ракету я не бачила, тільки чула. Вона так характерно «свистить», що тепер вже ні з чим не сплутаю цей інфернальний звук. Того разу вдома чекала гостей. У важкі часи разом веселіше, тому часто збиралися. Привід був – день народження сина – 7 березня. Обговорювали, «що там, за вікном». Ну, і їли, пили. Що вистояли у нескінченних чергах, з того і готували. А пили інколи справжню мерзоту – кавовий або динний лікер. Стою, ріжу салат, раптом щось несамовито завило, потім засвистіло і понеслось. «Ракета. Не наша», – визначив чоловік і дочистив картоплину. «Та нє…» – сказала я і пішла відкривати двері першій гості. Перша гостя була налякана: «Ракета – капець, як страшно… коли над тобою летить…» Запитала, куди воно полетіло і чому не збите. У відповідь почула, що не було часу та натхнення роздивлятись… бігла до самого дому від того свисту. Шипіла ракета сильно, і звук був такий… жахливий. З-під дивана виліз мій кіт Хантер. Він там завжди ховається, коли чує грім. Обнюхав гостю і пішов геть. Потім прийшли п’ять чоловіків, які з пів години дискутували, що це за ракета, куди полетіла. Вирахували територію – вона йшла на Миколаїв. Тоді ми ще не знали, що ракети будуть летіти на сусіднє місто щоденно, і ми майже звикнемо до цього свисту.
Ракета № 2. Давидів Брід. Квітень Півтора місяця в окупації я витримала. Більше вже не могла. Місто вмирало. Його поглинала оруелівська дійсність. Було лише одне місце в машині. Сказала чоловіку: «Я повернусь!» У наплічник кинула светр, ключі від дому, кавову чашечку і поїхала. У дорозі мене наздогнала моя друга ракета. Вона нікого не вбила. Не встигла. Її збила українська ППО. Прямо у мене на очах. 13 квітня я їхала у безкінечному каравані машин з окупованого Херсона. Вже пройшли шість блокпостів, бачили обабіч дороги розбиту, іржаву техніку і пробиті автоматними чергами автівки, назустріч йшли колони Z-машин. Всі мовчали і дивились у вікно на постапокаліптичні пейзажі. Навіть кіт Соломон, якого тримала на руках ще одна пасажирка нашої машини, величезний чорний красень, припинив вити. Дощ, вітер… І раптом – знайомий вже свист, вогонь. Щось злітає, робить дугу над машинами, вибух по той бік каравану. І горить. Красиво горить. Ми аплодуємо, кіт шипить. Ширяться чутки, що ракету запустили у бік Миколаєва, але наша ППО її збила. Політала залізна тварюка та й згоріла. І ми доїхали таки до Одеси.
Ракета № 3. Одеса. Травень В Одесі тиждень не відчувала війни. Кава, друзі, сонце, весна… У рюкзаку майже нічого немає. Зайшла у крамничку поруч із орендованою квартирою. Натягнула шикарнючий чорний черевик, приміряла стильний плащ, і тут раптом знайомий звук… виє та свистить… А у моєму світі вже тиждень немає війни, травень, Херсон скоро звільнять. Кажу продавчині, що курить і розмовляє по телефону на ганку: «Щось різкувато у вас в Одесі машини гальмують». Вона повертається, обличчя біле, кричить: «Ракета!», а потім спокійно у телефон: «Костя, ти шо, боїшся?! Костя, прєкраті трястісь! Ти ж одесіт». Зняла я черевик та плащ, вийшла на вулицю, побачила чорний дим… Третя ракета вбила кількох людей, серед них були три жінки. Бабуся, мама, донька… Вони були з мого міста, з Херсона. І війна, як виявилось, ще тільки починалась. Одесит Євген Ялишев того дня, 2 травня 2022 року, написав у Фейсбуці: «Загинув мій молодший син В’ячеслав від ракетного удару у Київському районі Одеси. Він загинув не тому, що після оголошення повітряної тривоги сховався у підвалі, він загинув тоді, коли побіг сповіщати людей похилого віку, які не знайомі з новаціями 21 століття. Вони вижили, а мій син залишився одним із тисячі українців-героїв. Йому було 14 років. Ти мій герой, ти герой України, ми любили тебе, любимо тебе і будемо любити». Через кілька днів Одеса ховала своїх дітей. Війна затягувалась, і я поїхала далі. Два місяці тинялась по Європі, ночувала у багатих та бідних районах, у шелтері та спортивному залі, і врешті-решт повернулась в Україну. Бо будь-де, навіть у найкрасивіших містах, на моєму особистому календарі завжди було 24 лютого 2022 року.
Ракета № 4. Київ. Червень Зняла житло у Києві. Час знову пішов. Київ змінився – став суворішим і добрішим водночас. На ринках вже не було херсонських помідорів та мелітопольської черешні. Пропонували фрукти та овочі з Чернівців та Одеси. На вулицях розмовляли українською і довго проводжали поглядом чоловіків та жінок у пікселі. Вже почали працювати театри, на Андріївському узвозі продавали футболки з популярними цитатами, на Хрещатику у кав’ярнях повно людей. Десь далеко йшла війна. Здавалось, що далеко… А 26 червня зранку здригнулась земля. Перша ракета підкинула мене з ліжка. Хапнула тривожний рюкзак і босоніж вибігла у коридор. Там вже сиділа жінка, втиснувшись у стіну, щось шепотіла. З мого боку – балкон і скло, і немає тих двох стін, про які вичитала у всіх інструкціях про ракетні удари. Друга ракета загнала у квартиру, і там я визначила, що єдине місце, де є ці дві стіни, це туалет. Сиділа там, дзвонила, і мені дзвонили. «Ну що, окупацію спробувала, біженство також, а сьогодні вранці поруч із моєю орендованою квартиркою у Києві впали чотири ракети. Як це страшно… А думала, що вже нічого не боюся… Ми в одному районі спасаємося від окупації. Я тут сьогодні життя знову пізнала», – сказала мені херсонка Саша. Відповіла, що згодна. Ракети – то дуже неприємна штука… «Чотири ж наче ракети, я теж на Лук’янівці», – повідомив Андрій. Теж земляк, передзвонив відразу. Зізналась йому, що чула тільки три вибухи. Може, четверту збили, або я її якось пропустила у тій хаотичній метушні, що брати, куди бігти. Друзі почали писати у Фейсбуці: «Відео з Лук’янівки у ФБ страшні. А ти де зараз?» Написала їм, що знаходжусь саме на Лук’янівці: «Вранці так бахнуло, що шибки задрижали. Між першою та другою встигла схопити гроші та документи і вискочити у коридор, а там балкон та вікно… Бахнула третя, і залізла у санвузол. Там оті дві глухі стіни є. Годину там і відсиділа. Навіть чай у туалеті випила. Зараз приходжу до тями, і думаю, може, знову тікати? Поруч завод «Артем», живу у трьох сотнях метрів від будинку, в який влучила ракета. Мій родич був у ста метрах. Він прокинувся за пів години до ракетного удару. Коли поруч впав снаряд, був у ванній кімнаті, чистив зуби. Це його і врятувало. Склопакет вирвало зі стіни, і він приземлився точно на ліжко. Вся кімната була засипана гострими скляними друзками. Того ж дня знайшли йому нову квартиру. Наостанок зробили фотографію з вибитого вікна квартири». З того часу, як тільки завиє сирена, мерщій бігла до туалету, і там чесно відсиджувала весь час до відбою повітряної тривоги. І не спала. Зовсім. Тому переїхала у Чернівці, і тепер вже не реагую на звук повітряної тривоги, який час від часу лунає з мого мобільного телефону.
Ракета № 5. Херсон. Вересень Зараз на Херсон летять ракети ЗСУ. Буває дуже гучно. Херсонці по-різному переживають ці «прильоти». Звикли, але страшнувато. Хоч наші працюють ювелірно. Б’ють точно по скупченням військових – казарми, адміністрація окупантів, мости, переправи, арсенали. Вранці 16 вересня у Херсоні пролунали потужні вибухи. Вдарили по будівлі адміністративного суду, де в той момент проходила «нарада голів адміністрацій міських та муніципальних округів». 17 вересня також були удари по центру міста. Влучили у казарми, де квартирували окупанти. Херсонці радіють «бавовні» і чекають на ЗСУ. І хоч Херсон зараз у ранах від війни, наші воїни у кількох кілометрах від його околиць, і битва за місто ще попереду – віримо, що коло замкнулось. І метафізичне коло поневірянь херсонців по світу, і реальне – ворог замкнений у нього і буде знищений. Прийде день, коли я повернусь додому, відкрию двері своїм ключем, обніму чоловіка, пограюсь із чорним та лютим котом Хантером, а потім ми зберемось на нашій Площі Свободи, яка вже зараз у шрамах від тих клятих ракет, сядемо на асфальт, бо так домовились, і вип’ємо кави. От для того я тягала ту кавову чашку. І от тоді, нарешті, я викину з пам’яті свою колекцію ракет і почну збирати щось інше, більш життєстверджуюче.
Ксенія Келеберда
Оригінал статті - на сайті Українського кризового медіа-центру: тут