Хаб допомоги родинам з дітьми ЮНІСЕФ: «Місто без людей і без дітей не зможе вижити» – історія сімʼї Світлани
Світлана впевнено сказала на початку нашого інтерв’ю: «Лише завдяки цьому хабу, моїм давнім подругам і новим, з якими я здружилася в хабі та навіть по дорозі до нього – ми і досі залишаємось в Херсоні, в нашому рідному місті, яке для нас найкраще в світі. Ми так чекали на відкриття хабу в нашому мікрорайоні, і він дійсно став порятунком. Якби не такі місця, то сімей з дітьми тут би не залишилось, а місто без людей і без дітей не зможе вижити».
Світлана також рада вийти «в світ» і розповідає про різні щасливі можливості, які надає хаб: «На жаль, ані дитина, ані я не можемо вільно погуляти на вулиці, на свіжому повітрі, бо над головами майже щодня літають дрони і полюють на звичайних перехожих. Батьки не можуть відпустити дітей погуляти у дворах з друзями, всі вимушені сидіти вдома. Але в хабі безпечно і є безліч можливостей для розвитку і навчання дитини, для спілкування і творчості, для дружби і нових знайомств. І кожного робочого дня ми відвідуємо хаб неподалік від нашого будинку: ми пересуваємось швидкими перебіжками, біжимо попід домами, під балконами, дивимось на небо, прислухаємось до гудіння в повітрі. Перед виходом перевіряємо в місцевих інтернет-ресурсах інформацію по нашому району, чи безпечно зараз в небі над нами».
Слова Світлани доводять, що навіть дорога до хабу перетворюється на дорогу життя і свідчать про українську згуртованість і непереможності, віру і надію на те, що добро перемагає завжди. Світлана додає нові деталі до портрету незламних херсонців: «Зовсім чужі люди, що живуть в багатоповерхових будинках та інколи сидять на лавочках біля під’їздів, по дорозі від нашого дому до хабу, помітили наші з сином щоденні перебіжки і познайомились з нами. Тепер ми кожного разу вітаємось і отримали від нових знайомих коди їхніх під’їздів, щоб ми могли у разі обстрілу відчинити двері і сховатися у під’їзді, перечекати небезпечний час».
По дорозі до хабу Світлана познайомилась з жінкою, яка кожного дня підмітає вулиці, працює над чистотою міста. Світлана в захваті від неї і переживає, як вона не боїться? А жінка відповідає, що вона просто виконує свою роботу, робить свою справу на своєму місці, як і кожен херсонець в цьому прифронтовому місті.
Ярослав залюбки бере участь в усіх активностях, які пропонує хаб: це групові та індивідуальні заняття з психологом, соціальним працівником та адміністратором хабу, яка проводить різноманітні майстер-класи. Тут він займається гімнастикою з тренером Мар’яною зі спортивної школи, яка приходить в хаб раз на тиждень і тренує дітей. Психологиня кризових ситуацій Тетяна проводить групові техніки з арттерапії, виявляє емоційний стан дітей по малюнкам. Коли вона помітила тривожні прояви у Ярослава, то працювала з ним індивідуально і навчила його використовувати техніки релаксу та впевненості в собі – в результаті у хлопця зникло напруження і з’явилося відчуття комфорту. Ярослав полюбляє грати в психологічні асоціативні ігри на основі метафоричних карток для розвитку образного мислення. Найулюбленіші заняття Ярослава – музичні уроки гри на домрі – це лютноподібний щипковий інструмент з 3 або 4 металевими струнами, має корпус напівсферичної форми. Дослідники виводять генезу домри як похідну від українського національного інструменту кобзи. Вчителька музики з районного Будинку дитячої творчості Світлана змогла зацікавити групу з восьми дітей, які навчаються музиці і створюють поступово дитячий музичний ансамбль.
Анжела – адміністраторка та ведуча творчих майстер-класів працює в хабі у цих двох напрямках. Про Ярослава вона розповідає, що він разом з мамою завжди доводять до кінця кожну творчу поробку, хлопець ніколи не кидає роботу незавершеною, сам пропонує свою допомогу у прибиранні приміщень хабу після занять. «Він добрий і активний, дисциплінований та дружній», – каже Анжела.
На майстер-класах Ярослав разом з іншими дітьми роблять об’ємні квіти, аплікації, фігурки з синельного дроту, розмальовують гіпсові статуетки, складають малюнки з магнітів та багато іншого. А в цей час мами відпочивають в окремій кімнаті, за чаюванням та душевними бесідами, бо дорослим теж необхідне живе спілкування, бути поруч та бачити обличчя і посмішки нових подруг, необхідна можливість висловитисьпослухати історії та поради інших родин.
Світлана вдячна програмі кейс-менеджменту, яка забезпечила Ярослава необхідним зимовим одягом та взуттям, надала родині предмети гігієни та постіль. Світлана називає хаб «нашим порятунком»: «Інколи вдома немає ані світла, ані інтернету, ані опалення, тоді Ярослав залишається в хабі після занять і виконує ту всі свої шкільні домашні завдання, – додає Світлана. Вона щиро підсумовує: «Всі працівниці хабу – золоті дівчата, без них нам кінець. Це наше життя і наша психологічна підтримка. Ми тримаємось в Херсоні лише завдяки хабу, дитяча усмішка Ярослава тримається на цьому хабі. Я спостерігаю, наскільки моя дитина змінилася: він радіє, що є спілкування і справжні друзі, що можна жити в рідному місті і не сидіти вдома, а виходити в цей чудовий безпечний простір».
Маленька історія родини на війні
Світлана згадує найщасливіший день життя: «11.11.22 у всьому місті не було світла, води, телефонного зв’язку, інтернету та тепла. Ми ходили з баклажками до заводу по воду, і стоячи в черзі, побачили першу машину з українським прапором і гаслом «Слава Україні!» і потім зрозуміли, що Херсон звільнили! Вперше за дев’ять місяців ми спали спокійно, розуміючи, що гуркіт бронемашин на вулицях міста – це наші воїни. Життя розділилось на до і після: в душі все змінилося, ми змогли нарешті вільно дихати. Ми козацького роду і будемо жити лише у вільній Україні».
Громадська організація “Успішна жінка” у співпраці з ЮНІСЕФ та за підтримки Європейського Союзу реалізує проєкт “Надання психосоціальної підтримки та кейс-менеджмент родин з дітьми у Херсонській області, які постраждали внаслідок війни” у форматі хабів, впроваджуючи інтегровану модель психосоціальних послуг.