14 травня з третьої спроби нам вдалося виїхати з Херсону. 69 днів війни ми пробули у місті, і ні на хвилину не жалію ні про ці дні, ні про від'їзд. В окупації було важко перш за все психологічно, але кожен день був різним, насиченим подіями. І в кожному із цих 69 днів ставалося якесь маленьке диво, не дивлячись ні на що. Але відпочивати ще зарано... Виїзд з міста не можна спланувати заздалегідь, це завжди рулетка. Я вже неодноразово згадувала волонтерську групу в Телеграм "Эвакуация Херсон (бесплатно)". Так от, хлопців знаю особисто, як і історії з їх поїздок, а тепер довелося двічі проїхатися з ними до с.Давидов Брод та побачити все на власні очі.
- Юля, якщо нас втретє не пропустять, то тебе ми більше з собою не візьмемо!)))
Другий наш виїзд з хлопцями був невдалий, ми чекали в полі 5 годин, та нікого тоді не випустили. А от втретє нам пощастило. Пишу саме пощастило, бо доїхавши до останнього блокпосту, побачили, що знов нікого не випускали. За декілька годин понаїхало командування орків і попередило всіх, що на сьогодні проїзд закрито. Але нас було 4 автобуси, мали 150 осіб з дітьми, а ще коти, собаки, хом'яки, і навіть птахи. І їхати назад ніхто не збирався. Для розуміння кожна така поїздка волонтерам влітає в копієчку, щоб заправити буси, потім, як правило, машини потребують ремонту, і тут буває по різному. Періодично поруч з нами лунали дуже гучні вибухи. Коли кількість вибухів збільшилася, русня поховалася в свої окопи. Ми всі були біля автобусів, дехто сидів чи лежав на траві. Водій попередив, що краще залишатися на підлозі. Наші "діти війни" не нервували, на відміну від солдат. Діти звикли і тихо гралися чи перекушували на природі.
В якийсь момент людям набридло чекати, бо крім нас було багато інших, хто мав вже декілька невдалих спроб виїзду. Вони почали забирати речі з автобусів, та йти до самого блокпосту. Один з наших водіїв, Карен, підхопивши настрої, заїхав автобусом теж ближче до блокпосту. Орки активізувалися навколо. Людей зібралося близько сотні. Вони почали кричати, що підуть пішки до Кривого рогу, але назад сьогодні не повернуться. Водію у живіт заштрикнули автомат, і почали кричати, щоб швидко заспокоїв та забрав людей. Карен почав кричати у відповідь, що забере їх тільки на Кривий ріг. В цей момент ми сиділи в іншому автобусі. Я закрила очі маленькій доньці, адже уявила криваву розправу. Взяла її за руку і сказала:
- Я не вмію!
- Своїми словами, як вмієш!
Люди, що залишилися в автобусі, почали запитувати мене, що відбувається і що їм робити. Я сказала, що зараз нам всім треба лише молитися. І всі молилися. Потім відважний водій прибрав автомат рукою, застрибнув в автобуса та поїхав геть, на Херсон. Інші три буси, включаючи наш, розвернулися за ним та поїхали. Люди знали, що їх не покинули. Жінки і діти відважно вистояли годину протесту!!! Русня вмовляла їх поїхати назад до Херсона, бо тут начебто страшно. На що жінки відповідали, що їм вже нічого не страшно. Що страшно залишатися, і щодня і щоночі чути вибухи, перестрілки в місті, бачити пусте місто та жити в постійному страху від їхніх "асвабадітєлєй". Простоявши в бусах подалі від "мирного мітингу", до нас направили командування та супроводження по мінам. Хвилин за тридцять, наш Карен на жовтому шкільному автобусі з перемогою виїхав і вистроїв всіх нас у колону. Русню наче підмінили. Всі, хто, тільки що з криками й матами виганяв всіх, зараз проводжали нас з усмішками. Бажали гарної дороги, махали нам з двох боків дороги. Цивільні автівки, які теж чекали виїзду, а їх було близько 200, так і не випустили в цей день.
Водії-герої кожного дня вимушені переживати ці емоції знову і знову, бо в якийсь момент хлопці вирішили, що поки є попит, присвятять своє життя допомозі херсонцям. Вдячні жіночки, чула, називають їх "наші водії - янголи охоронці", або скорочено "водії-охоронці".
- А навіщо тоді жити? Сенс мого життя зараз вивезти якомога більше жінок і дітей з Херсонщини в безпечне місце. А якщо б він наважився зробити це на очах дітей, що плачуть, то горів би в пеклі вічно. Діти не мають плакати через цих покидьків. Але він би цього не зробив...
- Саньочек (ще один наш водій), скажи, у вас так часто буває, як сьогодні? Щось я не пам'ятаю подібних випадків.
- Сьогодні дійсно було яскраво!)
- Я запам'ятаю цей день назавжди!
- Хлопці, наступне 9 травня, чи будь яке інше, коли буде наша перемога, ви маєте очолити колону містом, та їхати попереду на ваших бусіках, таких як вони є, навіть змивати пилюку з полів не потрібно. Десь фанера замість вікна, десь двері забиті. Щоб всі бачили, як це було насправді, адже потім обов'язково з'являться якісь "герої", яких тут і близько не було від самого початку, і почнуть читати нам довгі промови, як вони боронили Херсон. Але цього вже ніхто не допустить. Я краще буду дивитися на вашу колону, може навіть одразу з людьми, дітьми, котами, які повернуться! Вони дуже хочуть додому. В мене вже двічі запитували, коли рейс на Херсон і звідки!?
Наш український блокпост:
- З Херсону ми!
- Я зрозумів, а звідки конкретно?
- З самого ЕПІЦЕНТРУ Херсона!
- Пойняв, не затримую.
Коли ми проїхали орків, всі співали, раділи, верещали. Моя дитина вперше за цю поїздку заплакала, але вже від щастя! Як і має бути. Як і сказав Карен! Водій шуткував з нами, ми дуркували всю дорогу. Це адреналін тримав нас ще пару годин. Але радість насправді була примарною. Бо досить дивно радіти, покидаючи рідний дім, близьких, все своє життя не по своїй волі...це трагедія і геноцид українського народу, за які русня відповідатиме поколіннями.
Але перші дві спроби виїхати були не такими щасливими... Двома тижнями раніше, на блокпосту, перед Херсоном, коли повертались додому після невдачної спроби виїзду на вільну Україну, відбувся такий реальний діалог, але точно як у драмі абсурду Іонеско:
- Говорят приказ, всех впускать, никого не выпускать.
- На, жаль, конечно. Вроде есть выезд на Новую Каховку (з наголосом на перший склад)!
(Всі давимося від сміху. Добре що не на КакАховку).
- Нет такого выезда. Но спасибо.
- А где мы находимся? Мы в Крыму?
- Почему вы так думаете?
- Нам сказали, что будем охранять крымский перешеек.
- Вы как-то промахнулись, вы уже глубоко на территории Украины, в Херсонской области.
- Мы не хотим воевать, мы не знали, куда нас везут.
- Пацаны, дайте новости почитать! Какие у нас потери?
- Ооо!.. У нас для вас плохие новости! (радісно відповіли хлопці)
Коментарі друзів – херсонців:
- Плакала, радіючи за вас! Дякую волонтерам! Дякую вам, що написали про це! Молитва і віра роблять дива!
- Хай береже їх Бог. Мужні хлопці, реальні герої!
Дуже радіємо за вас.І дійсно, ці хлопці-водії справжні герої.Хай вам і всім нам Господь допомагає повернутися в рідний український Херсончік.
- Юля, дякую, що поділилася! Думала про вас всі ці дні... Плачу, плачу, Юля, і не розумію, чи то від радості за вас чи від жалю за всіх, хто вимушений проходити через такі випробування, чи від вдячності вашим водіям, але плачу...
- Карен Мелькумов - мой Брат ,гордимся, ,молимся и ждём победы.
Матеріал взято зі сторінки Юлії Ситник у фейсбуці - тут і тут