Селище Новотроїцьке хоч і знаходиться в Херсонській області, до обласного центру їхати звідси довго – майже 150 кілометрів. Місцевість вистраждана палким південним сонцем і нестачею води, однак селяни до цього звикли. Як і до набігів чужинців.
Кого тільки не бачили їхні пращури на цій землі. У 1918 році Новотроїцьке захопили австро-німецькі війська. Наступного року – денікінці. Ненадовго. Восени 1920-го 46-а стрілецька дивізія 4-ї армії разом із частинами Першої Кінної армії, що наступали з боку Каховського плацдарму, остаточно звільнили село. Нова війна – нові виклики. У вересні 1941 року гітлерівці окупували селище. Два роки воно перебувало в окупації, доки частини 10-го стрілецького корпусу 51-ї армії 4-го Українського фронту не звільнили Новотроїцьке від загарбників.
Скільки триватиме російська окупація селища – поки ніхто не знає. Херсон уже звільнили, а це означає неминуче повернення до Новотроїцького української влади. Інакше ніяк – це зовсім поруч із Кримом, а його теж будуть повертати.
Рано-вранці 24 лютого нашою вулицею йшла військова колона росіян. Попереду БТРи, танки, за ними – великі брезентовані вантажівки. На корпусах деяких бронетранспортерів сиділи військові з автоматами в руках і дивилися на розгублених людей, котрі збиралися групками обіч вулиці, зверхньо, нахабно й хтиво, ніби маніяки на своїх жертв. Більшість з них мали розкосі очі (як з’ясувалося, то були буряти – непрохані північні гості у наших південних степах). Колона зміїлася, її голова вже зникла за рогом, а хвіст ще довго не закінчувався. Вона вимірювалася кілометрами!
Десь позаду гупали вибухи, глухо й важко. Не так, як у фільмах про війну. Здавалося, що на землю падають уламки метеоритів і вона двигтить від їхнього падіння. Пізніше ми дізналися, що окупанти, рухаючись, розстрілювали казарми тих нечисленних військових підрозділів, які дислокувалися на території нашої Новотроїцької громади.
Наступного дня, коли ворожі колони болючим свердлом, мнучи асфальт, уже пройшли через селище, фрагменти тіл військових (а служили тут хлопці з усіх куточків України) збирали по полях… І залишили на зберігання біоматеріал, аби можна було ідентифікувати їхні особи та повідомити рідним про загибель синів, чоловіків, братів… Та зроблять це тільки після війни. А наразі тих загиблих воїнів, певно, усе ще з надією чекають удома, сподіваються, що вони з якихось причин просто не можуть вийти на зв’язок чи перебувають у полоні.
Військові колони росіян бачили у селищі ще кілька разів, а потім вони знайшли собі зручніший об’їзний шлях. І все ніби затихло. Ми лише з новин дізнавалися, що окупанти захопили Херсон, Каховку, Генічеськ, Мелітополь – найближчі до нас міста.
І, сповнені патріотизму та рішучості, виходили на мітинги. Під час перших двох наша колона була не коротша, ніж ота зміїста військова. Люди різного віку повиходили з жовто-блакитними прапорами і прапорцями, дівчата – у вінках, вишиванках. Дехто з мітингарів, не знайшовши удома прапорця (а купити його вже було ніде, магазини позачинялися), синіми й жовтими фломастерами навпіл розфарбували звичайні аркуші паперу й несли їх поперед себе, мов ікони… Хто як міг ідентифікував своє українство. Ми співали Гімн, пісню про червону калину, що похилилася; вигукували не зовсім пристойні «кричалки» про путіна й російський корабель. Причому їх дружно виголошували й учителі, й учні, котрі йшли в колоні поруч. І ніхто нікому не робив зауваження за нецензурщину. Та найголосніше звучало «Слава Україні! Героям слава!», «Херсон – це Україна, Новотроїцьке – це Україна!», і далі йшов перелік десятків українських міст, які опинилися під смертельним ворожим обстрілом: Київ, Миколаїв, Одеса, Харків, Запоріжжя, Чернігів, Ірпінь, Буча…
Під час цих мітингів панувало неймовірне піднесення і єднання! Ми вірили, що ця війна ненадовго, що за кілька тижнів (ну, може, за місяць-два) наші сміливі воїни звільнять українську землю від російської нечисті. На жаль, ми не усвідомлювали, що армії дуже бракує зброї, а ворог регулярно підтягує нові сили…
Третій мітинг, у середині квітня, був небагатолюдним і останнім, бо небезпечним. Тоді озброєні окупанти проводили по населених пунктах «зачистку» учасників АТО, шукали активістів. Когось нещадно били, ламаючи руки і ребра, когось забирали із собою «на підвал» для «перевиховання», іншим просто погрожували. Декого росіяни ув’язнювали.
Найдовше із місцевих патріотів у полоні тримали Народного Героя України Сергія Максименка та його сина. Їх забрали прямо з поля, де Сергій Іванович, керівник крупного сільгосптовариства «Світанок» – одного з кращих у нашому регіоні, координував весняну сівбу. У нашій громаді він був найпотужнішим (і чи не єдиним із заможних людей) волонтером, котрий дуже суттєво підтримував Збройні Сили України. «За перший рік війни, 2014 року на підтримку армії я витратив 5 мільйонів гривень, а потім уже перестав рахувати», – говорив він в одному з інтерв’ю нашій районній газеті. Саме за допомогу армії, по наводці колаборантів, його й затримали. Сергія Івановича і Сашка Максименків тримали у підвалі Генічеського ПТУ. Це вже потім, після повернення, стало відоме місце їхнього перебування. А впродовж місяця родина не знала, де вони, чи живі… Ні вдень, ні вночі з голів бранців не знімали чорних мішків. Били. Катували. Перші десять днів взагалі не давали їсти. Спали вони на вузесеньких лавках, на яких не те що лежати – сидіти було незручно. Батькові погрожували стратою сина, сину – смертю батька. Через тридцять днів вони повернулися додому – виснажені, але не зломлені. Нікого не виказали, не підписали паперів на співпрацю з окупантами.
Це лише одна з багатьох уже відомих історій безчинств і знущань загарбників над українцями. Дехто з моїх земляків – колишніх учасників АТО, затриманих російськими нелюдами, так і не повернувся з їхніх катівень.
Після 24 лютого життя новотройчан, як і мільйонів українців, безповоротно змінилося. З полиць магазинів буквально впродовж трьох днів зникли продукти, побутова хімія. Жителі селища ходили в пошуках круп, консервів, мила, солі, сірників. За залишками товарів шикувалися довжелезні черги похмурих, мовчазних людей.
На прикладі цих черг я пояснювала своєму 14-річному сину всі безрадощі Радянського Союзу, що розвалився наприкінці 1991 року і в який нас знову хоче загнати путінський режим. У продуктових магазинах на прилавках лежали лише борошно та грубо змелена пшенична крупа, які давали на продаж місцеві фермери. Перед багатьма замаячив голод. У щедрому й хлібному Херсонському краї – голод!.. Немислимо… Перестали працювати банкомати; пенсіонерам, хто отримував пенсію через Укрпошту, вона більше не надходила, бо Херсон, з якого приїздила інкасація, вже був окупований. Виникли проблеми з готівкою.
І хоч поступово постачання товарів почало відновлюватися (почасти з окупованих територій, але здебільшого – російського виробництва, з Криму), на їх купівлю багато хто не мав коштів. Тоді запрацювали волонтери. Вони проривалися через численні ворожі блокпости у села, везли туди надані благодійниками борошно, цукор, крупи, олію, а звідти везли іншим нужденним – картоплю, капусту, моркву, іншу городину, домашні яйця, закрутки, молоко, якими сільчани щедро ділилися з земляками.
Наприклад, 80-річна бабуся Степанида із маленького села Ясна Поляна нашої громади, котра тримає 27 кіз (!), двічі на тиждень чекала волонтерське авто, щоб віддати молоко, власноруч виготовлені сир та сметану. «Це сім’ям з дітками, таким же старикам, як я. Нехай їдять на здоровлячко», – казала вона. Бабуся Степанида, у якої 27 кіз А в іншому селі чоловік мішками роздавав вирощену ним картоплю: «Її можна й смажити, й варити, і вареників з картоплею наліпити!» – давав «напуття» волонтерам.
Мій 90-річний батько-пасічник порозкладав мед у банки: «Віддайте тим, хто хворіє. І у лікарню віднесіть», – просив.
Саме 24 лютого, як і щочетверга, читачі й передплатники мали отримати черговий номер нашої газети «Трудова слава», де я пропрацювала 25 років. Але так і не отримали. Херсонська обласна друкарня його надрукувала, проте Укрпошта вже не змогла доставити: всі дороги були перекриті окупантами. Тож ми перейшли у стрічку Фейсбук і намагалися надавати людям потрібну інформацію: в які магазини завезли товар чи якими ліками підприємцям вдалося поповнити аптеки; де можна розрахуватися карткою або отримати готівку; в якому режимі працюють державні установи та в котрі населені пункти їдуть волонтери. Ми роз’яснювали, підбадьорювали, радили.., аж поки в двері редакції не постукали озброєні люди.
Це був знак, що час покидати нашу затишну будівлю, яку так добре знали жителі всієї громади. Але й дистанційно, з дому, ми, журналісти газети, працювати вже не могли – надовго зник Інтернет. Окупація не оминула й нашого селища. Невдовзі до Новотроїцького заїхала військова техніка з численним особовим складом загарбників. З фасаду адмінспоруди окупанти збили Український Герб, а наш Прапор замінили на свій триколор. Над селищем практично безперестанку кружляли гелікоптери і десь високо в небі надсадно ревіли винищувачі. Ми забули, що таке спокій.
Дуже багато моїх земляків, покинувши рідні домівки, виїхали з селища. У ті будинки й квартири масово заселилися окупанти, паплюжачи затишок, який люди плекали роками. Вони зайняли деякі адмінбудівлі й навіть церкву євангелістів. А ті новотройчани, котрі лишилися, кажуть, що стали заручниками, бояться навіть виходити на вулиці, бо їх заполонили озброєні до зубів росіяни.
На жаль, колаборантів та зрадників також виявилося чимало (серед них є і вчителі, і колишні держслужбовці). А люди, котрі відмовилися співпрацювати з окупаційною владою, залишилися без засобів до існування. Кажуть, одна надія – на звільнення. Його не просто чекають – вимолюють, ним живуть.
Віра у Збройні Сили України не дає остаточно зневіритися. Патріоти, які попри все не виїхали із селища, говорять: «Хтось же має зустріти наших визволителів!» Деокупації рідної Херсонщини, свого селища я дуже хотіла дочекатися вдома. Та останньою краплею і причиною мого «біженства» стала школа. Окупанти оголосили, що відтепер наші діти вчитимуться за російською програмою. Якщо ж батьки не пускатимуть дітей до школи, то їх вилучатимуть із сімей. І я наважилася виїхати. Дорога через сумнозвісну Василівку до Запоріжжя була довгою та небезпечною.
А наш із сином шлях завершився у Кракові, де ми живемо вже два місяці. У цьому старовинному польському місті нас зустріли привітно і тепло, місцеве подружжя надало житло і всебічну допомогу, забезпечили одягом, продуктами на перший час. Вони до сліз турботливі й уважні до нас. «Ми раді вам допомогти, адже Україна бореться й за незалежність Польщі, ми це усвідомлюємо, тож дуже вдячні за це», – кажуть.
Зважаючи на це, впевнена: доброта сильніша за будь-яке зло, світло знищує темряву.
Вірю: ми переможемо, бо нас підтримує весь світ! Усім серцем чекаю визволення рідної Херсонщини та всієї України!
Олена Олійник
Оригінал статті - на сайті Українського кризового медіа-центру: УКМЦ